Історія автозаправок починається не з блискучих каністр і навісів, а з скромної аптеки в німецькому містечку Віслох, де в серпні 1888 року Берта Бенц купила кілька літрів лігроїну для триколісного автомобіля чоловіка. Той скромний стоп перетворив аптекаря на першого «заправника», а саму поїздку на понад сто кілометрів — на доказ, що автомобіль може долати відстані. З того моменту заправки пройшли шлях від бочок на узбіччі й механічних помп до багатофункціональних комплексів із кавою, магазинами та зарядками для електромобілів.

У Російській імперії перші станції з’явилися в 1911 році завдяки співпраці Імператорського автомобільного товариства та товариства «Бр. Нобель». У радянський час мережа росла повільно, пальне відпускали за талонами, а справжній бум настав після виходу «Жигулів». Українські АЗС успадкували цю інфраструктуру, пережили хаос 1990-х із блок-пунктами й поступово перетворилися на сучасні мережі з чіткими стандартами якості.

Сьогодні історія автозаправок продовжується в умовах війни та енергетичних викликів: станції стають більш захищеними, з’являються пункти зарядки, а ліцензованих об’єктів в Україні налічується понад п’ять тисяч. Цей шлях від імпровізованої заправки в аптеці до цифрових комплексів показує, як одна потреба — залити пальне в бак — сформувала цілу культуру подорожей, сервісу й бізнесу.

Перша заправка світу: аптека замість бензоколонки

Серпневого ранку 1888 року Берта Бенц разом із синами Еугеном і Ріхардом вирушила з Мангейма до Пфорцгайма на Patent-Motorwagen No. 3. Автомобіль мав один циліндр потужністю менше трьох кінських сил, бак на кілька літрів і дерев’яні колеса. Пального вистачило ненадовго. У Віслоху вони зупинилися біля Stadt-Apotheke, де аптекар Вільгельм Оккель продав їм лігроїн — легкий нафтовий продукт, який тоді використовували як розчинник і засіб для чищення.

Заправка відбулася з пляшок чи банки, без шланга й лічильника. За даними історичних матеріалів, відстань поїздки становила приблизно 100–106 кілометрів в один бік. Берта також лагодила автомобіль у дорозі: прочищала паливопровід шпилькою для капелюха, ремонтувала запалювання. Ця поїздка довела, що автомобіль може їхати далеко, а аптека у Віслоху увійшла в історію як перша точка продажу автомобільного пального. Сьогодні там стоїть пам’ятник Берті, а маршрут називають Bertha Benz Memorial Route.

До появи спеціалізованих станцій пальне купували в аптеках, господарських магазинах і навіть у кузнях. Бензин часто був побічним продуктом виробництва гасу для ламп. Водії приносили свої відра чи каністри, а продавець наливав із бочки. Небезпека пожежі й бруд на дорогах були звичайною справою.

Насоси, тротуари та перші спеціалізовані станції

Справжній прорив у безпеці зробив Сильванус Баузер. У 1885 році він запатентував ручну помпу для гасу з дерев’яним поршнем і мармуровими клапанами. Пізніше, коли автомобілі стали популярнішими, він адаптував конструкцію. Близько 1905 року з’явилася Self-Measuring Gasoline Storage Pump — металевий бак у дерев’яній шафі з важелем і шлангом, який дозволяв заливати пальне прямо в бак автомобіля. Такі «боузери» ставили на тротуарах перед магазинами.

У 1905 році в Сент-Луїсі (Міссурі) компанія Automobile Gasoline Co. відкрила одну з перших окремих точок із гравітаційним баком і шлангом. У 1907 році Standard Oil of California (сьогодні Chevron) запустила станцію в Сіетлі: цистерни на опорах, самоплив і скляний лічильник. Водії вже не стояли в черзі біля бочки на тротуарі.

1 грудня 1913 року в Піттсбурзі Gulf Refining Company відкрила першу повноцінну drive-in станцію з архітектурним будинком у стилі пагоди, безкоштовним повітрям, водою, обслуговуванням картера й продажем дорожніх карт.

Першого дня продали близько 30 галонів бензину по 27 центів за галон. До кінця тижня обсяги зросли в рази. Це вже був не просто насос, а місце, куди можна було заїхати, заправитися й отримати сервіс. До 1920-х років кількість таких станцій у США стрімко росла разом із масовим виробництвом автомобілів Генрі Форда.

Автозаправки в імперії та радянський період

На теренах Російської імперії перші спеціалізовані станції з’явилися в 1911 році. Імператорське автомобільне товариство уклало угоду з товариством «Бр. Нобель» — одним із найбільших нафтових підприємств того часу, пов’язаним із родиною Альфреда Нобеля. У великих містах працювало кілька сотень механічних колонок. Паливо продавали в бочках по пуду чи десятку пудів, пізніше — через прості насоси.

У СРСР розвиток ішов повільно. У 1920–1930-х роках автомобілів було мало, переважно державних. Перші радянські бензоколонки виготовляли в Ленінграді на заводі «Промет» і в Боровичах. Стаціонарні станції залишалися рідкістю; часто використовували пересувні цистерни з ручними насосами. У 1928 році на Арбатській площі в Москві відкрили одну з перших радянських станцій — шестигранну металеву будку з кількома колонками.

Після Другої світової війни парк автомобілів виріс завдяки трофейним машинам і власному виробництву («Перемога», «Москвич», «Волга»). Мережа розширювалася, але пальне відпускали переважно за талонами. Приватники купували талони в магазинах, державні організації отримували їх за рознарядкою. На колонках з’являлися написи «Етил — отрута», бо використовували етильований бензин.

Справжній стрибок стався після 1970 року, коли Волзький автозавод почав випускати ВАЗ-2101. «Копійка» потребувала бензину АІ-92, і кількість приватних автомобілів різко зросла. До середини 1970-х на багатьох станціях уже був широкий асортимент, включно з АІ-95 для іноземних машин. Перед Олімпіадою-80 деякі станції в великих містах отримали кафе й майстерні, а на частині московських АЗС тимчасово скасували талони.

Футуристичні «японські» станції та кіно

У середині 1970-х з’явилися станції з подачею пального зверху. Довгі шланги звисали з «літаючих тарілок» — конструкція японської фірми Tatsuno 1963 року. Такі об’єкти економили місце й дозволяли заправляти незалежно від розташування бака. У Києві дві такі станції відкрили в 1977–1978 роках на Броварському проспекті та Харківському шосе. Їх називали «японками» чи «НЛО». Одна з них працювала ще довго після розпаду СРСР.

Культурним символом радянської заправки став фільм «Королева бензоколонки» 1962 року (прем’єра 1963). Знімали в Пирятині на Полтавщині, на трасі Київ—Харків. Через пожежну небезпеку освітлювальної техніки поряд із реальною АЗС побудували точну копію. Бутафорська станція була настільки схожою, що на майданчик заїжджали справжні водії й вимагали заправити. Фільм показує типову радянську станцію з буфетом, майстернею й характерними чергами.

Україна після 1991 року: від блок-пунктів до мереж

На початку 1990-х Україна отримала у спадок невелику радянську мережу — близько двох тисяч станцій — і тотальний дефіцит пального. Багато об’єктів були старими, з механічними лічильниками. З’явилися блок-пункти: компактні металеві конструкції, які можна було швидко встановити й які краще захищали від пограбувань. Вони допомогли підприємцям знайти вдалі місця й налагодити бізнес.

У 1997–1998 роках стартували перші мережеві бренди: OKKO, KLO, WOG, Shell та інші. Поступово запроваджували нові стандарти якості. Дизельне пальне отримало ДСТУ 3868-99 у 1999 році, бензин — ДСТУ 4063-2001. Усі бензини стали неетильованими. У 2007 році затвердили євростандарти ДСТУ 4839:2007 і ДСТУ 4840:2007 (Євро-4). Кількість станцій зросла до приблизно семи тисяч до середини 2010-х.

Станом на 2026 рік ліцензованих АЗС в Україні налічується понад 5300, а на картах відображають близько 7300 об’єктів різних форматів, включно з автозаправними комплексами. Великі мережі — «Укрнафта», UPG, OKKO, WOG — конкурують сервісом, програмами лояльності, кавою й зарядками для електромобілів. Водночас російські удари знищили сотні станцій, тому оператори встановлюють захисні бар’єри й резервні генератори.

Дані зібрані з історичних оглядів Autonews.ru, матеріалів про радянські АЗС та сучасних звітів про український ринок.

Цікаві факти

• Берта Бенц не мала водійських прав. Перші права в історії отримав її чоловік Карл 1 серпня 1888 року, за кілька днів до її поїздки. Сама Берта керувала автомобілем без офіційного дозволу.
• У фільмі «Королева бензоколонки» бутафорська АЗС у Пирятині була настільки реалістичною, що водії зупинялися заправитися. Знімальна група мусила пояснювати, що це декорація.
• У СРСР бензин А-76 у кінці 1960-х коштував близько 7,5 копійки за літр, АІ-93 — 9,5 копійки. При середній зарплаті 120–150 рублів повний бак був цілком доступним, але талони обмежували кількість.
• Назва «боузер» стала загальною для паливних насосів у Австралії, Новій Зеландії та деяких інших країнах завдяки винаходу Сильвануса Баузера.
• Київські «японські» станції 1970-х мали шланги, що спускалися зверху за командою оператора. Водій не виходив із машини для оплати в деяких випадках, а пальне подавалося незалежно від положення бака.

Сучасні українські АЗС уже далеко пішли від радянських талонів і механічних лічильників. На багатьох станціях можна купити каву, перекусити, скористатися туалетом, підкачати шини чи навіть придбати безрецептурні ліки — такі ліцензії отримали сотні об’єктів. З’являються пункти швидкої зарядки електромобілів, а захисні конструкції з піску й бетону стали відповіддю на загрози. Історія автозаправок триває, і кожна нова станція чи технологія додає свій розділ до цієї довгої дороги від аптечної пляшки до цифрового комплексу.